rys. Mitja Feneczkin
Petro Jacenko / Петро Яценко maj 2022

Війна за любов

ми, українці, любимо добробут і затишок, але змушені жити наче поруч із льодовиком. Кожної миті ця бездушна глиба може посунутися і розчавити все, що ми цінуємо

Artykuł z numeru

Tu mówi Ukraina

Czytaj także

Wołodymyr Rafiejenko / Володимир Рафєєнко

Rocznica naszego ślubu

У 2014 році серед численних інших матеріалів про війну з Росією на Донбасі я звернув увагу на дуже дивний факт. Це було інтерв’ю, яке дав російському регіональному виданню військовий, що воював на околицях Луганська, на чужій для нього землі. Серед іншого він розповів, що забрав із собою додому, у російську глибинку, дитячі малюнки, які знайшов у підбитій українській бойовій машині. Такі малюнки надсилали українським воякам діти, аби підтримати їх. І коли російський кореспондент поцікавився, чому він забрав ці малюнки собі, росіянин відповів приблизно так: “Тому що вони були якісь світлі, сповнені любові”.

Мій батько народився в Норильську, за Північним полярним колом, під час Другої світової війни. У Норильську взимку тижнями не сходить сонце. Батько був немічним і мав рахіт. Моя бабця, яка походила з Красноярського краю Росії, після війни привезла його до діда з бабою, які жили на Черкащині в Україні, де багато соняшників, тепла і любові.

Коли я востаннє бачився зі своїми російськими родичами в Санкт-Петербурзі у 2003 році, кремлівська пропаганда вже набирала силу. І я дивувався тій гіркоті, з якою родичі говорили про те, що “Україну відрізали від нас по-живому”. Я доводив, що для того, аби до нас приїхати, варто просто купити квитки і сісти на поїзд. Між нашими країнами ніколи не існувало візового режиму. Проте ці цілком освічені та інтелігентні люди переконували мене, львів’янина, що у моєму місті досі стріляють. Лише згодом, через багато років, мені вдалося наблизитися до розуміння причин їхньої гіркої образи.

Я готувався до початку цієї війни. У своєму помешканні неподалік Києва я зробив усі дрібні ремонти, на які в мене давно не вистачало часу. Ми з дружиною повикидали все зайве. Перед самим від’їздом, коли вже було чути вибухи, я підлив квіти. Знайома письменниця і водночас військовослужбовець Збройних Сил розповідала, як вимила підлогу у квартирі у Криму, коли покидала її назавжди. Ті, хто туди мав прийти, мали знати, що власники залишали житло сповненим любові. Але ця любов була призначена не для загарбників. Мені видається, що ми хотіли несвідомо показати, що ми любимо це місце і не можемо завдати йому шкоди навіть залишаючи.

Минулого літа у мене брав інтерв’ю журналіст данської газети і я казав йому, що ми, українці, любимо добробут і затишок, але змушені жити наче поруч із льодовиком. Кожної миті ця бездушна глиба може посунутися і розчавити все, що ми цінуємо. І коли я фарбую стіну чи купую нового стола, то часом питаю себе, чи роблю це для себе, чи для російського солдата.

За численні роки нічого не змінилося. Так само, як і за століття. Це одна й та сама війна. Війна за ресурс, який ми називаємо любов’ю:

  • країна, де мало любові, проти країни, в якій її достатньо;
  • матері, які відмовляються від своїх дітей-військових, проти матерів, які захищають своїх дітей, яких ці військові прийшли убивати. Захищають своїм тілом;
  • люди, для яких немає чужого горя, проти людей, які це горе приносять;
  • крадії дитячих малюнків проти тих, кому діти ці малюнки подарували.

І саме відлученням від цього тепла і сонця дорікали мені насправді такі далекі тепер родичі. Нам, українцям, ніколи не було його шкода, але ж не можна отримати любов силою.

У Львові сховали скульптури на фонтанах у чотирьох кутах площі Ринок. Закрили бляхою вікна католицької Катедри. Зняли з каплиці Боїмів сидячого Христа. Дбайливо огорнули м’якою тканиною кам’яних святих. Певно, їм ще ніколи не було так тепло. Я дивлюся на цю красу, зараз сповиту, як лялечки, часто забрану додому, як діти з вулиці, і думаю: чи моє місто порятує його культура? Чи здатна культура бути щитом проти російської крилатої ракети “Калібр”?

І тут наша культура — а я маю на увазі, звісно, не лише українську культуру — протистоїть не варварам, а іншому виду культури. Культури без любові. Культурі як приманці у пастці для приваблення жертви. Культурі, не здатній виховати співпереживання чи співчуття.

Ми відправляємо до братньої Польщі своїх близьких, знаходимо житло для біженців, ховаємо у глибокі пивниці пам’ятки, картини і стародруки. Нам випало жити в історичний час.  Україна ніколи не була такою відомою у світі. Але це гірка слава.

Я рубаю дрова і розпалюю вогнище, яке гріє нас усіх цього вечора у старій кам’яниці в центрі старого міста. Тут збираються друзі. Таня втекла із села під Запоріжжям, коли росіяни обстріляли атомну станцію. Замість речей у паніці вона привезла сумку з яблуками, її руки тремтіли, коли ми її зустріли. Зараз вона плете маскувальні сітки, яких бракує армії. Настя волонтерить на вокзалі, зустрічає біженців, селить їх у себе вдома. У маленькій двокімнатній квартирці в неї часом мешкає по дві великі родини із двома собаками. Юра возить гуманітарну допомогу зі Львова до Києва, їде понад півтисячі кілометрів через блок-пости вдень і вночі. Галя гуртує дітей і проводить з ними веселі заняття, щоби вони могли бодай годину не відчувати тривоги…

Я завершую ці рядки у бомбосховищі. Над містом знову лунають тривожні сирени цієї божевільної війни. Війни за любов.

Kup numer