rys. Mitja Feneczkin
Ołena Szeremet / Олена Шеремет maj 2022

Те, чого я не можу пояснити

«Як ви пояснюєте сину цю війну», – питають у мене польські журналісти. А як я можу пояснити восьмирічній дитині, що хтось хоче нас знищити? До чого в його досвіді я могла б апелювати?

Artykuł z numeru

Tu mówi Ukraina

Czytaj także

Wołodymyr Rafiejenko / Володимир Рафєєнко

Rocznica naszego ślubu

Про війну в Україні говорили вже за кілька місяців до її початку. Стягнені до українського кордону російські війська, американська розвідка, оголошення дат нападу – це все здавалося мені нереальним. Я ніяк не могла усвідомити, що обговорюю з друзями ймовірне бомбардування Києва. Чи хтось міг би допустити до себе думку, що на його місто полетять ракети? А все ж мої знайомі вступати в Територіальну оборону й проводили вихідні на полігонах, проходили навчання з тактичної медицини, подруга замовила рацію, інша купила лопату, щоб розчищати завали, друг-журналіст отримав акредитацію в зону бойових дій. Мої приготування до війни, якщо це можна так назвати, полягали лише в тому, що я ще більше читала про війни минулого, тому тепер мене вдома чекає недочитаний «Сад відпливає» Іди Фінк. Коли в останню суботу до війни я йшла в кіно, то думала, що цей сеанс, можливо, буде останнім на дуже довгий час, і це був, здається, єдиний момент, коли я прийняла цю дійсність.

Попри це війна заскочила мене зненацька. У четвер 24 лютого вранці мене розбудив дзвінок від мами. «Росіяни на нас таки напали», – сказала вона. Це був єдиний день, коли я так сильно боялася. Зараз я також, звісно, відчуваю страх, але вже геть іншого штибу – монстр, чиєї появи ми чекали, прийшов і сидить із нами в кімнаті. Ми вчимося жити в тіні його паралізуючої присутності.

Хоча в моєму випадку цей монстр радше дивиться на мене з екрану телефону. Першого дня я взяла дитину й перебралася до батьків, але ми досі залишаємося в Києві. Це не найбезпечніше місце, однак нам пощастило – навколо нас не видно слідів війни, навіть її відголоси я чую досить рідко. Тож мене лякають новини, не повітряні тривоги. Це не перші воєнні дії, які ми можемо спостерігати онлайн, проте мені ще ніколи не доводилося переглядати в Інстаграмі фото знищених будинків моїх друзів. Тепер це не хтось незнайомий, а мій троюрідний брат, який ще 2014-го року був поранений під час інвазії Росії в Луганській області, знову захищає нас у лавах української армії; це машину моєї колеги, вчительки польської мови, обстріляли окупанти (три людини загинули, серед них її мама – це вже звучить, як статистика, але тільки не для неї); це моя студентка провела 2 тижні в оточеному Гостомелі (без води в крані, без опалення, а останні 3 дні – без газу).

Najpiękniejszy polski magazyn intelektualny

Ciesz się z darmowej dostawy
i dostępu do e-wydań

Prenumeruj znak

Я не знаю, які на смак коржики, спечені на вогні серед висоток, і як пахне повітря після трьох тижнів боїв, коли на вулицях лежать тіла людей, яких немає кому поховати. Але я не можу припинити про це думати. Щодня я читаю дописи волонтерів, які допомагають евакуювати людей із пекла під Києвом. Про вбитих дітей я не спроможна написати нічого відповідного, мені навіть важко описати свої почуття, коли моя дитина сміється й танцює саме тоді, коли я читаю про бомду, скинуту на театр у Маріуполі, де ховалися сотні жінок і дітей. «Як ви пояснюєте сину цю війну?» – питають у мене польські журналісти. А як я можу пояснити восьмирічній дитині, що хтось хоче нас знищити? До чого в його досвіді я могла б апелювати, щоб він це зрозумів? Він ниє й бешкетує, а ночівлю в укритті сприймає, як пригоду, і найбільше у світі я хочу, щоб йому не довелося пережити нічого гіршого.

«Як вам допомогти?» – це питання я чую мабуть найчастіше від початку війни. Мої чудові друзі хочуть надіслати мені грошей чи їжі, але я завжди відповідаю, що нам потрібно більше зброї. Так, це буде найкраща допомога саме для мене, ми тут радіємо кожній збитій ракеті, що не долетіла до Києва. Ще за два дні до війни я дивилася в Ютубі відео, як ґачкувати рукавички, а тепер дивлюся інструкції з використання протитанкового ракетного комплексу NLAW. Не тому, що планую приєднатися до війська, я не настільки смілива, просто зараз важко знайти відповідніший спосіб від перманентного стресу. Краще діють лиш відео, на яких люди виходять перед танки окупантів, несучи лише українські прапори і свій святий гнів – ось і вся їхня зброя. «Ми точно переможемо», – це все, що я кажу синові, коли пояснюю йому війну.

 

Kup numer