rys. Mitja Feneczkin
Wołodymyr Rafiejenko / Володимир Рафєєнко maj 2022

Річниця нашого весілля

Справа в тому, що 24 лютого в нас з дружиною – річниця весілля. Напередодні ми спеціально їздили до міста з дачного кооперативу, де мешкали останні роки. Придбали хорошого білого вина, сиру, тістечко, ще якихось смаколиків. З нашої глушини – ліси майже за тридцять кілометрів від Києва – ми, зважаючи на ковідні часи останні півтори року намагалися виїздити до столиці тільки в крайніх випадках. Тому поїздка до міських ресторацій була нами визнана не розумною тратою грошей, сполученою ще й з ризиком підхоплення вірусу.

Artykuł z numeru

Tu mówi Ukraina

Ми вирішили двадцять четвертого залишитися вдома і накрити для себе невеличкого стола на другому поверсі дома, в котрому мешкаємо. Тим більше, що останні тижні лютого вийшли теплими, майже весняними і в нашому лісі було вже по справжньому відчутно весну, птахи співали, сосни палали в проміннях сонця жовто-гарячим бурштином, а з вікон другого поверху кожного вечора відкривався такий вид на захід сонця, що красивіший годі й шукати.

Треба зауважити, що це не наш дім. Наш дім залишився у Донецьку. Ще в липні 2014 року ми кинули все і відправились до Києва, через тиждень після того, як в місто ввійшли російські бойовики. Ми тоді приїхали до Києва з двома сумками літніх речей і з диким болем в серці, абсолютно не розуміючи, як далі жити. Ми – не молоді вже донецькі мешканці, залишили все попереднє своє життя там, у рідному місті. І квартири, і роботи, і друзів. А я ще і батьків, котрі не могли виїхати, бо доглядали своїх стареньких.

Пам’ятаю, що ми дуже важко знаходили себе на новому місці. По-перше, ми були тоді вже не дуже молоді – і мені і жінці біля п’ятдесяти – а по-друге, не мали суттєвих грошових накопичень. Але може головна причина полягала в тому, що ми доволі довго не могли пережити травматичний шок раптової окупації нашого рідного міста. Реальної окупації, справжньої війни, котру так довго и так старанно різноманітні російські і проросійські європейські ЗМІ позиціонували, як  «внутрішню проблему України». І дуже багато цілком притомних людей не тільки до речі на заході були схильні бачити все, що відбувалося на Сході України, як нашу внутрішньополітичну проблему, пов’язану, скажімо, у тому числі, з абсолютно вигаданим «мовним питанням». Симпатики Росії абсолютно не звертали увагу на те, що ті покидьки, котрі прийшли «звільняти» нас с дружиною від нашого мирного життя, і виглядали і поводили себе, як мародери, як вбивці і злочинці. Їм не кололо очі те, що десятки тисяч російськомовних громадян України, таких як я і моя родина, навіть не сумнівалися у власному виборі і обрали безпритульність, долю безхатченків, тільки б залишитися у своїй країні, тільки би не опинитися в одному місці з так званими «визволителями».

У нас, колишніх мешканців Донбасу, не було ніколи жодного сумніву в тому, що саме відбувалося. У 2014 році і місяці так званої «російської весни» почався перший акт трагедії. Це був початок війни Росії з Україною. Початок війни не за територію навіть. А війни на знищення. Війни, котра не має у своїй основі жодних інших причин, крім ненависті до української нації, як такої, що забажала будувати свою країну, як країну європейську, безпосередньо причетну до культурної, до цивілізаційної основи Європи. Ми відчули себе вільними людьми у вільній власній країні, здатними самостійно обрати свій шлях, не зважаючи на будь які реваншистські та імперські амбіції Росії. І тим, звичайно, абсолютно однозначно призначили все те, що почалося с окупації Донбасу і Криму. І що абсолютно безповоротно повинно було привести до великої Європейської війни, визвольної війні українського народу, котра відбувається зараз. Про невідворотність якої, до речі, я писав у своєму романі «Довгі часи», що не так давно вийшов польською в видавництві KEW.

Najpiękniejszy polski magazyn intelektualny

Ciesz się z darmowej dostawy
i dostępu do e-wydań

Prenumeruj znak

От повірте мені, ми знали всі ці роки, що так буде. Всі вісім років моя жінка казала мені, що так і буде і навіть, коли сперечався з нею, робив це тільки для того, щоб хоча б трішки заспокоїти. Але і я знав, що саме так і буде.

Як саме? А отак. Ми, біженці зі стажем, що живемо з милості божій у домі наших друзів, бо винаймати квартиру у Києві для нас задорого, придбаємо по-справжньому смачного білого хорошого вина і старого твердого сиру. Для це теж не дешево, але на річницю весілля можна собі дозволити. Ми будемо посміхатися один одному, згадувати, як це було колись, коли мені познайомилися, як робили перші кроки і говорили перші слова любові, як йшли на зустріч один одному, щоб разом піти по життю далі. Я стану повільно наливати вино і буду обережно цілувати руку своєї дружини і стану признаватися в тому, в чому признавався стільки-то років тому. Ми все старанно запланували. І посмішки, і подарунки. Ми трималися за ці смішні родинні свята, щоб не визнавати невідворотності долі.

І ось двадцять четверте лютого, день нашого весілля, настало. О п’ятій годині ранку Росія запустила крилаті та балістичні ракети по Києву, Харкову, Одесі, Дніпру. Я дивився в перелякані великі, як вічність, очі моєї дружини і вже знав, що далі буде в найкращому випадку: дві сумки речей, евакуація, відсутність дому і пекучій сором за те, що твоя рідна мова – російська.

І це все так і відбулося, і сумки, і сором, і евакуація, котра стала можлива тільки завдяки неймовірної хоробрості наших рятівників-волонтерів. Але після цілого місяця роздумів, спогадів, історій, котрі ми з дружиною безупинно розказували один одному в домі без світла, без зв’язку, без інтернету під бомбами російської артилерії, в домі наших любих друзів, котрий хитався і в кожну хвилину міг розсипатися від старості і вибухової хвилі. І тримався тільки вірою і любов’ю, тільки надією, що Україна не покине нас.

Kup numer