Поки десь далеко в Європі молоді, далекі від геополітичних реалій доби, люди влаштовують мітинги проти обов’язкової служби в армії своєї держави, у мене, 30-річної жінки родом з Києва наступного року у травні буде рівно 6 років, як я в армії та на фронті солдаткою, на посадах, що передбачають пряме перебування на полі бою та вплив на бойові дії – посадах бойового медика взводу та оператора ударного БПЛА. На найбільшій, як кажуть, за довжиною фронту та жертвами війні від Другої світової.  

Щодня я просинаюся у фронтовому селі, що зростається околицями з Херсоном, і чую приходи російської артилерії поруч, чую набридливе попікування “Чуйки”, виходжу надвір покурити і випити каву та дивлюся, як димиться якась поцілена будівля на індустріальному краєвиді Херсона, а потім починаю готуватися до нічного виїзду з крилами-бомбером у сподіванні успішно вразити поставлену мені командирами ворожу ціль на іншому, окупованому березі Дніпра. 

Лате в кілзоні 

Херсон, переживши окупацію та звільнення від неї, а зараз переживаючи щоденну оборону від наступних спроб окупації, перетворився за ці майже чотири роки на спустошене місто індустріального апокаліпсису, з забитими вітринами колись переповнених магазинів та ресторанів, з виснаженими комунальними працівниками, що у бронежилетах підмітають вулиці міста від листя та руїн будинків, та робітників, що натягують рибальські іті понад дорогами, аби хоч трохи захистити водіїв від перспективи бути поціленими фпв-дронами, зі сміливими водіями громадських тролейбусів і маршруток, які возять по вулицях, розташованих у 8-кілометровій кілзоні під постійним прицілом ударних дронів літніх пенсіонерів та пенсіонерок, що вирішили не евакуюватися з фронтового міста, бо в них нема і не буде на схилі іншого дому, а йти вони з нього нікуди не хочуть. Ми всі, українські військові, що обороняють місто і залишки Херсонаської області, цивліьні, котрі вирішили жити на фронті і своїми маленькими торгівлями роблять життя солдатів стерпнішим і комфортнішим, – не надто сильно, якщо бути відвертими, чіпляємося за життя і живемо з розумінням, що кожна наша ніч, поїздка, робочий день чи прогулянка у цьому просторі – може бути останнім.

Навіть коли сигналить мій детектор дронів і показує, як російське крило-камікадзе летить у напрямку Херсона через Дніпро – я все одно їду випити свою заплановане лате в улюблену херсонську кав’ярню, розташовану все в тій же кілзоні.

Бо я хочу знову і знову, попри всі намагання росії, – обирати життя без страху. Без того страху, за допомогою якого всі диктатури перетворюють сучасних громадян ХХІ століття на боязких безправних рабів давніх часів. Обирати…