fbpx
rys. Mitja Feneczkin
Wołodymyr Rafiejenko / Володимир Рафєєнко maj 2022

Річниця нашого весілля

Справа в тому, що 24 лютого в нас з дружиною – річниця весілля. Напередодні ми спеціально їздили до міста з дачного кооперативу, де мешкали останні роки. Придбали хорошого білого вина, сиру, тістечко, ще якихось смаколиків. З нашої глушини – ліси майже за тридцять кілометрів від Києва – ми, зважаючи на ковідні часи останні півтори року намагалися виїздити до столиці тільки в крайніх випадках. Тому поїздка до міських ресторацій була нами визнана не розумною тратою грошей, сполученою ще й з ризиком підхоплення вірусу.

Artykuł z numeru

Tu mówi Ukraina

Ми вирішили двадцять четвертого залишитися вдома і накрити для себе невеличкого стола на другому поверсі дома, в котрому мешкаємо. Тим більше, що останні тижні лютого вийшли теплими, майже весняними і в нашому лісі було вже по справжньому відчутно весну, птахи співали, сосни палали в проміннях сонця жовто-гарячим бурштином, а з вікон другого поверху кожного вечора відкривався такий вид на захід сонця, що красивіший годі й шукати.

Треба зауважити, що це не наш дім. Наш дім залишився у Донецьку. Ще в липні 2014 року ми кинули все і відправились до Києва, через тиждень після того, як в місто ввійшли російські бойовики. Ми тоді приїхали до Києва з двома сумками літніх речей і з диким болем в серці, абсолютно не розуміючи, як далі жити. Ми – не молоді вже донецькі мешканці, залишили все попереднє своє життя там, у рідному місті. І квартири, і роботи, і друзів. А я ще і батьків, котрі не могли виїхати, бо доглядали своїх стареньких.

Пам’ятаю, що ми дуже важко знаходили себе на новому місці. По-перше, ми були тоді вже не дуже молоді – і мені і жінці біля п’ятдесяти – а по-друге, не мали суттєвих грошових накопичень. Але може головна причина полягала в тому, що ми доволі довго не могли пережити травматичний шок раптової окупації нашого рідного міста. Реальної окупації, справжньої війни, котру так довго и так старанно різноманітні російські і проросійські європейські ЗМІ позиціонували, як  «внутрішню проблему України». І дуже багато цілком притомних людей не тільки до речі на заході були схильні бачити все, що відбувалося на Сході України, як нашу внутрішньополітичну проблему, пов’язану, скажімо, у тому числі, з абсолютно вигаданим «мовним питанням». Симпатики Росії абсолютно не звертали увагу на те, що ті покидьки, котрі прийшли «звільняти» нас с дружиною від нашого мирного життя, і виглядали і поводили себе, як мародери, як вбивці і злочинці. Їм не кололо очі те, що десятки тисяч російськомовних громадян України, таких як я і моя родина, навіть не сумнівалися у власному виборі і обрали безпритульність, долю безхатченків, тільки б залишитися у своїй країні, тільки би не опинитися в одному місці з так званими «визволителями».

Chcesz przeczytać artykuł do końca?

Zaloguj się, jeden tekst w miesiącu dostępny bezpłatnie.

Zaloguj się