fot. Beata Zawrzel / Reporter / rys. Mitja Feneczkin
Sofija Andruchowycz / Софія Андрухович

ВСЕ, ЩО Є У ЛЮДИНИ

Нарешті, після трьох діб у вантажному бусі, на розкладаних стільцях, ти зі своєю сім’єю опиняєшся у ще безпечнішому місці – на заході Україні, в місті, де народилась. Але більша частина твоєї істоти залишається в бомбосховищі з вагітною жінкою і її семирічним сином: тобі переповіли, що Марія доходить крайнього відчаю і починає погрожувати, що сама собі зробить кесарів розтин.

Czytaj także

Żanna Słoniowska

Ukrainką stałam się w Polsce

Думаю, як почати цей текст про війну, з якого боку до нього підійти. Як вибудувати оповідь, звідки брати її логіку, якщо все, що було впорядкованим безповоротно змінилося. Логіки не існує, їй перебили хребет.

Усвідомлення назавжди втраченого звичного життя приходить страшенно повільно: навіть сидячи у запліснявілому підвалі дев’ятиповерхового будинку в Києві, в помешканні якого прожила останніх шість років, і слухаючи гуркіт танків і БТР-ів, здригаючись разом з бетонними стінами від вибухів ракет, якась частина тебе намагається переконати, що все це – непорозуміння, сон, що це не насправді. Що ти будь-якої миті можеш просто піднятися до себе в помешкання, одягнути піжаму і лягти в своє затишне ліжко. Або домовитися з подругою і зустрітися з нею в кав’ярні на Подолі. Або взути улюблені сині кросівки і пробігти своїх 12 кілометрів Оболонською Набережною. Або відвести доньку до затишної майстерні на піддашші дому, захованого в живописному дворику на вулиці Хмельницького. Вона якраз почала вчитися малювати людські постаті.

Якісь підозри починають виникати, коли ти дивишся, як першого і другого дня після початку ракетних обстрілів з вічно забитого автівками двору один по одному зникають автомобілі. Коли спостерігаєш, як цілі родини тягають валізи і клунки до багажників. Коли визираєш у вікно кухні і бачиш свого чоловіка: він намагається полагодити ваш автомобіль. А тим часом з-за вікна спальні лунають чужорідні, незнайомі, відразливі звуки, що роздирають повітря: гуркіт БТР-ів і рясні обстріли.

Твоя подруга гірко ридає в телефон, бо вона, у відносно безпечнішому місці, набагато краще і швидше усвідомлює, що проти нас ведеться справжня війна, що нас хочуть знищити. Ти її заспокоюєш, водночас повідомляючи доньці про неможливість піти до школи.

Ці намагання накласти, поєднати одна з одною реальності, прірва між якими карколомно розростається, завдають дошкульного болю. Ти намагаєшся втриматись за крижину попереднього спокійного життя, але вона тане, її відносить течією – а ти втрачаєш рівновагу.

У день напередодні війни ти встигла прибрати помешкання, і тепер у ньому чисто й затишно, але вам доводиться більшість часу проводити в бомбосховищі. Коли зовсім складно стає всидіти там на незручних стільцях, ви піднімаєтесь пішки нагору (підніматися ліфтом під час обстрілів – страшенно небезпечно, всім це відомо: ви можете опинитися в пастці) і обідаєте звареним ще до війни борщем.

Щоправда, тіло відмовляється їсти, тіло відмовляється спати. Воно нашорошено чекає вибухів і дрижання землі та стін, бо виявилося, що їх легше зустрічати в бадьорому стані, а не уві сні. Коли ти спиш, стаєш особливо беззахисним, і страх тоді проймає набагато глибше і паралізує сильніше, випалює ретельніше. Тому краще бути напоготові.

Як описати цей стан, у який западаєш – цю завмерлість, внутрішню й зовнішню, цю скованість рухів, це заніміння всередині? Неспроможність приймати найпростіші рішення, неможливість здійснювати необхідні кроки? Цей витік сил, цю нестачу енергії, це ковзання уваги, розпадання цілісності картинки? Постійний в’язкий холод у сонячному сплетінні, клубок у горлі, млявість у кінцівках?

Ніби міцні стіни твого дому раптово стали прозорими і тонкими, повністю розчинились, відкрили тебе на поталу всім вітрам. Ніби твою шкіру витоншено і розчинено, а внутрішні органи – вивернуто й розчахнуто. Навіть мить у такій чутливості й беззахисності – сумнівне задоволення. А ти проводиш у ньому нескінченні години, дні й ночі, і кінець, можливо, ніколи не настане.

Вперше спустившись до бомбосховища на станції метро, ти чудуєшся з тісняви і багатьох десятків людей, які сидять і лежать на платформі. Вмить усі забули про коронавірус. Маска на обличчі радше дивує і викликає розмиту ностальгію за чимось, що було частиною мирного життя.

В іншому бомбосховищі – у згаданому вже тісному й задушливому підвалі будинку – доводиться довгі нічні години збавляти в товаристві кількох родин з дітьми різного віку, включно з немовлям, кількох собак різних порід, хворої на діабет жінки, яка забула взяти з собою інсулін, кількох панікерок, які озвучують найзагрозливіші фейки і сперечаються через кількість Путінових двійників, вагітної жінки і її семирічного сина, які мають усі симптоми ковіду, жінки в перуці, жінки з психічним захворюванням, а також жінки, яка раптом пропонує почитати всім уголос. А що за книжка? – запитує хтось. І вона називає ім’я російського автора. Западає тиша. Вона триває і триває, і більше про читання вголос ніхто не згадує.

Ти підозрюєш, що все назавжди змінилось, коли, гуляючи з собакою, помічаєш кілька десятків людей у дворі школи. Вони бадьоро і злагоджено чимось займаються, а на сонці виблискують стінки скляних пляшок. Ти спершу приймаєш їхнє дійство за пікнік, але зрештою розумієш, що вони виготовляють коктейлі Молотова. також тоді, коли нарешті мимоволі починаєш ридати – чи, точніше, коли ридати починає тобою, а твоє тіло б’ють дрижаки, тому що воно точно знає про неминучість смерті, про її щосекундність, її повсюдність.

Нарешті, після трьох діб у вантажному бусі, на розкладаних стільцях, ти зі своєю сім’єю опиняєшся у ще безпечнішому місці – на заході Україні, в місті, де народилась. Але більша частина твоєї істоти залишається в бомбосховищі з вагітною жінкою і її семирічним сином: тобі переповіли, що Марія доходить крайнього відчаю і починає погрожувати, що сама собі зробить кесарів розтин. З Оксаною, яка кричить на тебе в телефон і перериває розмову, тому що її чоловік уже другу добу не виходить на зв’язок із зрівняної з землею Бучі. З бабусею Зоєю, якій 92 роки і яка пам’ятає Другу світову війну. Вона народилась в Карелії, але більшу частину життя прожила на п’ятому поверсі в Чернігові. Чернігів уже котрий тиждень обстрілюють.

Тут, у порівняно спокійному західноукраїнському містечку (де всього лише раз на кілька днів ракетами обстрілюють аеродром) безпомилково вирізняєш тих, що «звідти»: завмерлий погляд, заповільненість рухів, окремі слова, що то зависають в повітрі, і не перетворюються на речення, то налазять одне на одного, закільцьовують і звучать знову і знову. Звідки ви? – запитую я в жінки, яка чіпляється за мене сповненим розпачу поглядом. З Ворзеля, відповідає вона, і все відразу стає зрозуміло. Ворзеля, чарівного зеленого курорту під Києвом, теж більше не існує.

– Але я виїхала ще 23-го, раптом повідомляє вона. Вирушила кататись на лижах.

І тоді продовжує: – У Ворзелі залишились всі мої найрідніші. І були там п’ятнадцять днів. Я не могла додзвонитись. Але щодня, щодня залишалася з ними.

Цій жінці пощастило фізично уникнути терору у Ворзелі – але її розум і серце просякли досвідом цього жаху, бо вона переживала на відстані все, що коїлося з її найближчими. Їм вдалося вижити, вдалося вийти з Ворзеля і виїхати до безпечнішого місця: – Інакше я б зараз з вами не розмовляла, сказала вона.

Слухаючи її, я думала про українські села, міста і містечка, яких більше не існує. Про багато-багато тисяч убитих людей, про багато-багато тисяч їхніх страшних смертей. Все змінилося назавжди. Життя більше ніколи не буде таким, як раніше. І неможливо знати, яким воно стане.

Все, що є у людини – це здатність переживати з іншим його досвід, сміливість взяти на себе чужий біль і готовність віддати свій спокій. Ця здатність сильніша за будь-які фізичні обмеження.

Polski tekst można znaleźć tutaj