Війна на виснаження

Поки десь далеко в Європі молоді, далекі від геополітичних реалій доби, люди влаштовують мітинги проти обов’язкової служби в армії своєї держави, у мене, 30-річної жінки родом з Києва наступного року у травні буде рівно 6 років, як я в армії та на фронті солдаткою, на посадах, що передбачають пряме перебування на полі бою та вплив на бойові дії – посадах бойового медика взводу та оператора ударного БПЛА. На найбільшій, як кажуть, за довжиною фронту та жертвами війні від Другої світової.  

Щодня я просинаюся у фронтовому селі, що зростається околицями з Херсоном, і чую приходи російської артилерії поруч, чую набридливе попікування “Чуйки”, виходжу надвір покурити і випити каву та дивлюся, як димиться якась поцілена будівля на індустріальному краєвиді Херсона, а потім починаю готуватися до нічного виїзду з крилами-бомбером у сподіванні успішно вразити поставлену мені командирами ворожу ціль на іншому, окупованому березі Дніпра. 

Лате в кілзоні 

Херсон, переживши окупацію та звільнення від неї, а зараз переживаючи щоденну оборону від наступних спроб окупації, перетворився за ці майже чотири роки на спустошене місто індустріального апокаліпсису, з забитими вітринами колись переповнених магазинів та ресторанів, з виснаженими комунальними працівниками, що у бронежилетах підмітають вулиці міста від листя та руїн будинків, та робітників, що натягують рибальські іті понад дорогами, аби хоч трохи захистити водіїв від перспективи бути поціленими фпв-дронами, зі сміливими водіями громадських тролейбусів і маршруток, які возять по вулицях, розташованих у 8-кілометровій кілзоні під постійним прицілом ударних дронів літніх пенсіонерів та пенсіонерок, що вирішили не евакуюватися з фронтового міста, бо в них нема і не буде на схилі іншого дому, а йти вони з нього нікуди не хочуть. Ми всі, українські військові, що обороняють місто і залишки Херсонаської області, цивліьні, котрі вирішили жити на фронті і своїми маленькими торгівлями роблять життя солдатів стерпнішим і комфортнішим, – не надто сильно, якщо бути відвертими, чіпляємося за життя і живемо з розумінням, що кожна наша ніч, поїздка, робочий день чи прогулянка у цьому просторі – може бути останнім.

Навіть коли сигналить мій детектор дронів і показує, як російське крило-камікадзе летить у напрямку Херсона через Дніпро – я все одно їду випити свою заплановане лате в улюблену херсонську кав’ярню, розташовану все в тій же кілзоні.

Бо я хочу знову і знову, попри всі намагання росії, – обирати життя без страху. Без того страху, за допомогою якого всі диктатури перетворюють сучасних громадян ХХІ століття на боязких безправних рабів давніх часів. Обирати свободу, віру, а не страх, навіть там, де це видається нераціональним і безглуздим. Здається, що ми всі, місцеві на фронтових територіях, негласно домовилися, що вдаємо, ніби в нас нормальне життя.

 Навіть якщо навпроти твого гаража на сусідній вулиці дрон убив водія автівки або ракета чи каб зруйнували до фундаменту будинок з людьми всередині. Навіть якщо ти можеш бути завтра наступним. Банальність жахливого і немислимого масового злочину. Чула, як її ще називають під час ракетних атак росії на українські міста далеко в тилу від фронту “лотереєю смерті”. Ми прийняли те, що я у своїй поезії називаю життям у мирі з війною. А воєнні доктрини, найпевніше, назвали б його – затяжною війною на виснаження. Так, до війни, виявляється, можна звикнути. Більше того – можна навіть припинити уявляти своє життя без бойових дій та звуку приходів поруч, без твоєї воєнної рутини бойової роботи. У перший місяць повномасштабної війни я побачила цю саму іншу війну – війну, спрямовану на розгром і знищення. Вона прийшла до нас з довжелезними колонами бронетехніки, які розраховували за три дні окупувати все – наївні окупанти. Війну такого розмаху, що я не розраховувала бути живою до кінця 2025, а проте мені, поки що щастить лишатися живою.

Хтось, певне, запідозрить у цих словах образу чи хвастощі, а втмі ні – я не відчуваю жодної образи на тих молодих європейців, котрі десь протестують проти служби у війську, маючи такі  самі цінності індивідуалізму, які поділяю сама, бо свідома того, що живу і далі, дванадцятий або ж четвертий рік щодня в реаліях нечуваного терору війни на знищення моєї нації, які їм навіть уявляти страшно, не те, що враховувати його закони і загрози. Ця війна ще раз помінялася у свoїх засобах, а проте вона і далі лишається тією самою, тільки у фазі виснаження, її російські ініціатори з нетерпінням чекають, коли ж вдасться знову перевести її у фазу “на повний розгром”.  

Я знаю, так склалося, що ми захищаємо не лише себе від російської диктатури й катівень, але і європейців, але водночас я свідома, що моя Батьківщина не потрібна нікому, крім мене і таких як я. Що ніхто, крім нас самих, українських солдатів, її не врятує, не вбереже від повного знищення українську культуру та державність, а українських цивільних від розстрілів, депортацій та підвалів-катівень. 

Я щойно описала свою основну мотивацію лишатися далі у війську шостий рік, я називаю її негативно, бо вона про те, щоб не допустити жахливих необернених наслідків просування російських військ углиб нашої території. Вона про недопущення зникнення нас як держави і згодом – нації. Це для нас такі базові речі, а комусь, хто живе в тимчасово мирних реаліях – вони видаються мало не пафосом. У цьому нема хвастощів, бо нема хвастощів там, де стаєш свідком загибелі побратима-ровесника, який мав би жити, але він віддав життя, а твоє досі через випадок чомусь належить тобі. Навіть якщо тимчасово. Навіть якщо це на пару місяців чи років більше. Рік життя – це насправді так багато. У війні на виснаження. 

Це не комп’ютерна гра 

На війні, я зрозуміла, що життя на землі – це і є рай. З сонячним промінням, зеленою травою, всеосяжною красою моря та океану, з якого, тебе і твоїх молодих побратимів та посестер виганяє російська війна передчасно в пекло небуття. Хоч часто, солдатська свідомість змушена поміняти їх місцями, і прагнути смерті, ніби раю і ясності. 

Дехто з філософів казав, що істина – завжди парадоксальна. Навряд у світі є більш парадоксальне за своєю суттю явище, ніж війна на виснаження. Деякі з цих парадоксів я і хотіла б розкрити для вас нижче.  

Перший з них я вже назвала: світу здається, що ми після років нерівної за силами війни з більшим ворогом маємо бути злі, ображені та сповнені хвостового ресентименту, але насправді основне, що ми відчуваємо – це апатію, втому та самотність. Так, є тиха гордість, що ми спромоглися їх зупиняти, гордість за ці збережені 70 відсоткіів нашої землі, але я також свідома того, що для історії ці 3-4 роки – вони ні про що, і якщо ми втратимо, то це буде втрата на століття. Тобто, для нині живих – назавжди. І всі ці роки опору стиснуться історією в одну мить, в один рядок у підручнику, якщо ми програємо цю екзистенційну війну, яка зараз у фазі “на виснаження”.  

Я назвала також і другий парадокс – ми живемо у буденності війни, ніби це нормальне життя, з чітким розумінням – усього, що в нас забрали, і найголовніше, що в нас забрали: можливість жити зі своїми сім’ями і дітьми. Війна розірвала сотні тисяч українських сімей і продовжує це робити щодня далі в кінці 2025. Найбільше, про що я мрію – це встигнути прожити зі своєю 11-річною дочкою разом в одному домі хоча б її підлітковий вік, та натомість я шостий рік захищаю далеко від рідного міста її можливість жити у власній державі, єдиній державі світу, де її рідна мова – є єдиною державною. 

Щоранку, перед підготовкою моїх ударних крил до вильотів, я зазираю на карту DeepState і дивлюся на червоний колір окупації поблизу населених пунктів іншого напрямку, де ми по року, по дів тримали оборону. Червоний колір російської окупації рухається вперед, і це не гра, де раунд битви за місто з конкретною назвою можна почати спочатку за умови програшу. Ні – рух цього червоного кольору на карті це дороги смерті, всіяні конкретними мертвими тілами конкретних людей, військових і цивільних. Втрата міста – цілковита і кінечна, а плата за його повернення вимірюється у літража крові, метрах шкіри, часотонах страждень сімей за кожною втратою, у жахливих рішеннях, за прийняття яких командири з совістю відчуватимуть муки совісті й провини до кінця життя.  

Я дивлюся на населені пункти, які три роки тому були глибоким тилом, як-от Бахмут. Не кажучи вже про Покровськ чи Мирноград, до яких, здавалося, від фронту – ціла вічність. Сьогодні, просто зараз поки я набираю цей текст, вони оточені російською армією. У них не можуть зайти, і з них не можуть вийти. Учора, дивлячись відео з однієї дороги життя і смерті, російський окупант ішов повз розірвані тіла та купи трупів, набитих нашими дронами та артилерією – і говорив до Господа, молився щоб вийти, закликав інших “пацанів” не йти на нашу землю за гроші. І  Господь його навряд почув, а якщо й почув – то передав на дрони наших картинку з його місцезнаходженням.  

Окупація далека і близька водночас. Вона від мене по прямій за 15 км через Дніпро. І що? Це так далеко, що вам і не передати. Два різні світи. Я кидаю бомби з дрона на розташування ворогів та територію з полігоном, де у 2020 році здавала на берет морської піхоти. Я щотижня пролітаю дроном над землями, де полишалися домівки моїх побратимів з Херсонщини, де лишилася далеко на березі моря наша стара і атмосферна база підрозділу, де наш батальйон було створено. 

Ще у лютому 2022, поки ми обороняли Луганщину, а згодом Донеччину – цю мою другу знайдену малу Батьківщину півдня з’їв червоний колір окупації на карті.  

Ця земля така близька, бо знаю кожну дорогу на ній і маю безліч прожитих митей молодості з неї, і така далека – бо по ній ходять окупанти, що хочуть стерти нас і нашу пам’ять про цю правду. Така близька, бо зло, що на ній – постійно рухається вперед і якби я потрапила в полон – мене б відправили на цю глибоко окуповану і рідну територію в катівню, така далека, бо світ несвободи, який облаштувала там російська окупація, безмежно далекий від тієї великої волі, яку я маю тут, будучи навіть в армії, бо Україна не вміє жити без демократії і свободи в усьому. Така наша природа.  

Справжній фронт один 

Російська війна на виснаження і знищення, занурила наше суспільство у неймовірні дихотомії та розриви, оголивши такі етичні дилеми і виміри людського вибору та розуміння зла й добра, про можливе існування яких у природі людини і соціуму до повномасштабного вторгнення мало хто здогадувався. Але оскільки ми, військові, далі всі тримаємо фронт понад тисячу кілометрів – це свідчить також і про єдність, яку ми не втрачаємо, навіть коли конфліктуємо і вона просідає. Єдність у дезінтеграції, єдність у нерівності по платі ціни за оборону. Це найбільш жорстокий парадокс війни на виснаження.  

Життя цивільної людини в Україні в тилу страшенно відрізняється від життя українського військового чи військової. Головна загроза, від якої потерпають цивільні в Україні – це згадана “лотерея смерті” під час ракетних атак росії. У ході таких атак багато дорослих і дітей загинули вночі у своїх ліжках під завалами будинків.

Кожен раз світлини сімей з дітьми розривають серце кожному хто їх бачить, і це – саме той метод терористичної війни, який свідомо обрала російська влада, а російське суспільство дало згоду.

Та все ж, життя цивільної людини відрізняється від життя військового тим, що воно має свободу дій та вибору, воно має професійну реалізацію в обраній сфері, воно передбачає життя в колі сім’ї, нехай і під постійні звуки сирен та потреб спускатися серед ночі в укриття. А проте, життя військового в Україні, та життя його близьких родичів-цивільних повністю регламентоване відсутністю строків служби в армії, відсутністю ротацій через нестачу людей у війську, відсутністю можливості жити зі своєю сім’єю, планувати своє життя наперед. Тисячі військових у цих реаліях вже віддали своє життя за можливість інших жити в цій свободі демократії  розвитку своєї ідентичності. І ще багато з нас віддадуть життя.  

А їхні рідні, що платять здоров’ям психічним і постійним чеканням, потім живуть у вічній скорботі та болю за втраченим чоловіком чи дружиною, сином чи дочкою, братом чи сестрою, батьком чи матір’ю, коханим чи коханою. Усвідомлення цієї нерівності у сплаті ціни між військовими і цивільними спровокувало і провокує далі велику кількість менших і більших конфліктів та дискусій, сформувало в освічених середовищах навіть певну важливу етику мовлення та поведінки про те, як говорити з учасниками бойових дій та їхніми рідними, аби не викликати тригер цієї нерівності.  

Наприклад, в Україні наша спільнота дійшла консенсусу в тому, що ми не вживаємо воєнні метафори до реалій, далеких від реального фронту, ми погоджуємося, що не існує ніякого “культурного фронту”, “економічного фронту”, “політичної чи геополітичної передової”, що той хто ні разу не був на єдиному справжньому фронті, справжній передовій, де люди гинуть, віддаючи свої єдині життя за інших в боротьбі з реальними озброєними окупантами – не може вживати фрази на кшталт “ми тримаємо фронт, не дизертируємо”, бо не він тримає фронт, не він ризикує собою, не він не дизертирує і сидить на позиціях, а це роблять цілком конкретні військові, що платять за державу величезну ціну, погодившись чи просто прийнявши величезне обмеження себе в правах як людини. Тому вживання цивільними цих воєнних метафор на кшталт “економічний фронт” – це знецінення реальної праці війсьоквих та їх ризику своїм життя і здоров’ям за інших і за державу. До слова, кожен раз коли чую воєнні метафори про ці “культурні фронти” у промовах цілком серйозних дослідників, науковців та політиків за кордоном – іронічно усміхаюся, адже їхня мова нагадує про те, в якій далекій реальності від нашої вони живуть та наскільки вони несвідомі того, що етика їхнього висловлювання нечутлива до справжнього масового комбатанського досвіду та великої жертви військових за свою державу.  

Військова демократія 

Якщо в мирні часи суспільство умовно несвідомо ділиться на класи за заможністю та успішністю, то у часи війни проти окупантів суспільство ділиться переважно на більш сміливих, менш сміливих і боягузів. Або ж – відповідальних і безвідповідальних перед обов’язком обороняти державу.  А також: ресурсних в плані оборони і менш ресурсних. Воєнний час також оголює дуже болючу правду про демократію: у сучасному світі, де цінність успіху та індивідуалізму затьмарила всі інші цінності, по-справжньому сильні люди гинуть першими у лавах війська та втрачають майбутнє, рушієм якого вони зі своїм тіло є, а ті слабкі, що не готові собою ризикувати заради спільного і видають себе за сильних посадами і регаліями, – ховаються за спинами сильних і користуються плодами їхнього ризику та відваги. Це усвідомлення приходить рано чи пізно до всіх солдатів, і піддає моральну витримку випробуванням. Найстійкіші з нас у певну мить з гіркотою приймають, що життя у часи війни несправедливе, почувши кожен міліметр глибини цієї істини, а також тримаються за думку: “я роблю це, бо інакше в ці часи не можу, я роблю це, бо я можу і вмію, заради себе і своїх рідних, я чесний у своєму шляху, а ті хто цим користується за моєю спиною – хай живе з власною ганьбою сам”. Оця дихотомія за нерівністю в платі за існування держави, за нерівною відповідальністю перед обов’язком обороняти державу – вона і є основним випробуванням того ладу, який обрала українська влада за основу для оборони з початком повномасштабного вторгнення, ладу, який називають “демократія у війні”. У неї є свої переваги, вона, певне, більше підходить для суспільства, звиклого до життя в демократичному ладі, якому вкрай деморалізуюче перелаштовуватися на автократичний режим через напад окупантів. Найбільша перевага “воєнної демократії” – це збережена економіка та вільний ринок, яка може забезпечувати податками функціонування держави, та зберeгти у війні хоча б мінімальну автономність від зовнішньої допомоги.  

Інша велика перевага – ілюзія мирного життя далеко в тилу. Скажу чесно, що для мене як для солдатки, коли я вперше після майже півтора роки безперервного перебування у фронтовій зоні приїхала на 5 днів у Київ і побачила залюднене квітуче рідне місто з відкритими всіма улюбленими кав’ярнями та книгарнями, з блискучими вітринами та нічним освітленням – мені хотілося плакати від щастя. Я відчувала це як нашу перемогу, в тому числі і мою. Що ми це зберегли. Так само я це сприймаю і далі. Я щаслива, що цей вільний світ у моєї країни є за нашими спинами далі, поки я в армії, і я можу бачити його у відпустки, я готова за нього платити для себе і своєї дитини своїм часом і ціною ризику життя.  

Третя перевага – це відчуття стійкості і вгамування паніки. Коли люди бачать це активне життя – вони отримують ілюзію, що все добре і пробують жити далі, не тікаючи, донатячи, звикаючи до жорсткіших і небезпечних умов життя. І ось тут починається вигин параболи воєнної демократії в інший бік – в бік негативів і недоліків перед режимом повноцінного воєнного стану. Виростає основна проблема “демократії у війні” якраз з того, з чого я почала, з неймовірного парадоксу: з вимушеного упослідження в правах людей у війську, на яких і тримається оборона та існування держави.  

Оскільки найперша проблема такого демократичного стану у війні  – це проблема ухилянтства, проблема існування боягузливих безвідповідальних персон, які вважають, що для них мають бути тільки права, а обов’язок воювати для когось іншого, то влада, особливо зі схильностями до популізму, буде враховувати ці кумедні крики ухилянтів та їхніх родичів і підігравати їхнім страхам. А що ж до відповідальних перед обов’язком обороняти громадян – то з них зроблять “необмежено придатний мільйон”, позбавлений прав, ротацій, можливостей звільнитися з армії, можливість мати встановлені строки служби та жити з сім’єю та планувати на майбутнє. Такий ось парадокс: військові, від чиєї праці залежить виживання держави, є найбільш безправними у державі. Чию думку політики вирішують не враховувати, бо нас, військових, усе одно меншість.  

Аж звідси випливає ще один недолік “демократії у війні”: при слабкій інформаційній оборонній політиці, відсутності твердої правдивої комунікації про стан речей від лідерів держав – кожна не залучена в оборону людина по наш бік  автоматично стає цільовою аудиторією ворога. І російська пропаганда, маючи за одну з цілей, спровокування громадянського конфлікту всередині України – активно користується цією рисою воєнної демократії: вкладає багато грошей у ферми тролів та вуличних провокаторів, аби повернути не залучених ніяк в оборону українців та їхні сім’ї проти власного ж війська. На щастя, ці потуги росіян наразі не зазнають успіху і можуть похвалитися лише певними маргінальними успіхами через вже згаданий мною інший парадокс війни на виснаження: єдність у дезінтеграції.  

Туга за автентичністю 

Якимось чином історія навчила за сторіччя провалених спроб відновити державність, що роз’єднаність і громадянські конфлікти – це найгірший сценарій для виживання у війні, де треба втримати спільне. Я б сказала, що замість оборонних стратегій, які втілюються в реальність у нас повільніше, ніж хотілося б, ми маємо щось на кшталт оборонної інтуїції. Яка стверджує, що кожен має робити свою справу на своєму місці. Говорити правду, навіть якщо вона невтішна, особливо коли на неї не наважуються лідери держави. Забувати срачі і дискусії через два дня, взявши з них тільки раціональне зерно критики та втіливши його в життя. Будувати лінію дронів, виробляти власні ударні БПЛА та затягувати дороги сітками захисту. Насолоджуватися життям у свободі, навіть якщо воно повне особистих страждань і смертей поруч, бо це краще за животіння в російських катівнях чи братських могилах. 

Врешті-решт, ми звикли до цієї “свободи в несвободі”. Як людина, що приєдналася до армії до повномасштабного одразу після університету, передчуваючи наступний активний етап війни, військова справа – є моєю професією та улюбленою роботою. Не знаю, чи ефективною я була б в армійській ієрархії, для якої робота у воєнний час та мирний мають багато спільного, але я точно знаю, що в полі як солдатка з конкретними з завданнями по впливу на поле бою ворога чи роботі з порятунку життя  – я працюю ефективно, наскільки мені дозволяє ситуація та техніка, і роблю це вмотивовано. Нас таких досі багато, попри запевнення росії, що всі найвмотивованіші вже закінчилися.  

Чимало з моїх побратимів не планують звільнятися, люблять свою справу і кажуть, що продовжуватимуть бути у війську хай там що, бо в нашій роті і батальйоні є найважливіше: довіра одне до одного і до командира. Хай це звучить дещо ідеалістично, особливо у військовому сенсі, але я переконана, що довіра завжди працює потужніше, ніж страх. У середньому по палаті ситуація така.  У російських окупантів основний фактор, що рухає їх уперед – це страх перед командиром, який наділений владою розстрілювати і катувати, і спільниками по окупації, що можуть підставити. Українських військових змушує тримати оборону проти більшого ворога – довіра до тих, хто стоїть і працює з тобою поруч. Довіра до їхньої чесності перед обов’язкою обороняти державу, довіра до їхньої справжності, яка виростає з поваги за сміливість, з паритету у сміливості вибору бути в ці часи у війську. 

Є ще один парадокс, який не раз почувала на собі:

коли їдеш з фронту на довше, не на 5 днів, а скажімо на місяць, то вже в кінці цього третього-четвертого тижня хочеться назад на фронт. Тобі не вистачає в рідному місті в тилу тієї правди і справжності, яку почуваєш на фронті. Тих людей, які з тобою у ризикових ситуаціях були і вижили.

Тих спогадів із загиблими, пам’ять про котрих живе у землі й на територіях фронту. Тої себе, яка здатна ризикнути всім заради свободи власної і спільного. В тилу ти відчуваєш неспокій, а на в селі на прифронтових чи фронтових територіях з щоденними вибухами та дзижчанням дронів – майже медитативну рівновагу. Працює ефект відкладеного стресу і відкладеної пам’яті: все те, що наша психіка солдатів у війні на виснаження, маскує і затирає в зоні бойових дій, – усе те відкладене ми відчуваємо розкритим у всій красі і болю в тилу. І тебе починає рвати назад. Добре, коли просто назад воювати, а не назад у мріях про смерть.  

Цей парадокс описаний у військовій психології як один з наслідків травми ПТСР в учасників бойових дій, та рекомендований до терапії. А втім, у війні на виснаження такого градусу, який веде зараз росія, цей наслідок ПТСР є не таким вже й недоліком для війська. Навіть навпаки – бенефітом, який змушує солдата і ветерана експлуатувати свою стійкість до кінця. Звучить цинічно, а проте російська війна така і є – цинічна до самого краю, а скоріше – без краю взагалі. Я давно зрозуміла. що швидше, як солдатка, ти це зрозумієш, то стійкішою будеш і то більше витримаєш. Скільки разів кожен з нас уявляв мільйон жахливих ситуацій зі своїм тілом та тілами близьких на війні і тихо собі це повторював: “я витримаю усе”, і тихо додавав: бо опції не витримати – немає”.  

Найбільше у цій війні я боюся не за себе, бо, як і багато солдатів, що вціліли з початку повномасштабного, звикла ставитися до смерті як до одного з можливих сценаріїв – спокійно. Адже я стільки разів бачила, як ховають побратимів і посестер. Майже в кожному місті України у мене є до кого прити і покласти троянду на могилу. І я, 30-річна, почуваю себе біля їхніх могил старою, бо більшість моїх побратимів до 30 так і не дожили. Найбільше я боюся, що рідні страждатимуть через мою смерть. 

Я належу до покоління, яке планує свою смерть і церемонію до неї юними наперед. Ми пишемо заповіти, листи та розповідаємо рідним, як саме ми хотіли б, аби нас поховали чи спалили. Так ми привчаємо і себе, і їх до цієї дійсності. Бо якщо йти з життя передчасно – то краще в максимальному спокою, краще – без страху. Це реалія, яка шокує багатьох людей на заході, але так є і не ми це обрали. Ми це тільки прийняли, хочеться вірити, що з мужністю. І що недаремно. Адже якщо ми програємо екзистенційну боротьбу за своє існування – то роки нашого опору не на життя, а на смерть, роки страждань, маленьких втіх серед апокаліпсису і втрат, історія зіжме в пару нудних речень, в кінці яких буде сувори поверховий вердикт “поразка” від того, хто не був свідком і не зазнав втрат, які будуть цікаві кільком історикам.  

Зрештою, я завжди кажу: їхнє насильство, їхній переступ, їхній злочин, їхня окупація, це їхня окупаційна війна. Російська війна. Для нас це оборона. І мої вірші та проза – аж ніяк не воєнні вірші та проза. Це вірші і проза оборони. І бути українською солдаткою в цій обороні – етичний, неуникний для мене вибір. Навіть якщо вони хочуть пробувати завойовувати нас ще десяток років. Жити у свободі і довірі, що передбачає багато страждань у довгих роках опору, – точно приємніше, ніж усе життя страждати у несвободі і страху окупації без крихти того, що я розумію під словом “життя”.